Танець — це мистецтво. І як будь-якому мистецтву, танцю властиво видозмінюватися, рости і розмивати свої кордони. Сучасний танець це щось більше, ніж синхронний рух тіл — це осмислена ідея і шлях, які артисти пропонують пройти своїм глядачам разом з ними.
Уже в цю суботу (26 вересня о 19:00 на Повітрофлотському проспекті 64 «Undercover studio») відбудеться прем'єра перформансу «А завтра. Частина ІІ» групи «PIZDEC». Я зустрівся з її засновником Данилом Зубковим, щоб дізнатися його історію та закулісну сторону сучасного українського танцю.
Привіт, представся, будь ласка, для наших читачів.
Привіт, мене звуть Даня Зубков і я куратор групи «PIZDEC».
Я також знаю, що ти працюєш на хімічному заводі. Розкажи про цю шалену історію, і як взагалі ти вирішив пов’язати своє життя з хімією?
Мій вибір стати хіміком був усвідомленим, наскільки лише може бути усвідомленим вибір одинадцятикласника. Я закінчив університет за цією спеціалізацією і досить довго танцював паралельно зі своїм навчанням, але потім в мене сталася травма меніска, та про танці на довгий час можно було забути. Щоб зайняти себе чимось корисним я влаштувався на роботу і з тих пір там працюю.
Це повноцінна full day job. У чомусь це дуже небезпечна праця, тому що мова йде про хімічні реактиви, які можуть руйнувати клітини або ДНК, легкі, що завгодно. Але в процесі ти не думаєш про це.
Ти об'єднуєш у собі дуже різні особистості. Мене захоплює, що ти полюбляєш сучасний танець та наукову діяльність водночас. Доречі, як танці з’явилися у твоєму житті?
До танців мене привела мама. Я займався хіп-хопом, це було дуже цікаво, тому що в мене були друзі, якась тусовка. Я постійно зустрічав на своєму шляху людей, які не давали мені із цього піти. Людей які захоплювали та надихали мене. До сих пір я спілкуюся і працюю з ними.
На шляху мого формування, як професійного танцівника, мені траплялися різного роду проекти, зокрема комерційні, але так складалося, що з комерційними не складалося (сміється). У плані, що це було не цікаво для мене, я розумів, що це абсолютно не той світ, в якому мені б хотілося реалізовуватися.
Я став учасником команди «Apache СREW»(прим. редактора — творче об'єднання артистів-танцівників під керівництвом режисера і хореографа Анатолія Сачівко), і вся реальна творча реалізація того часу пов'язана з цією командою. Це теж спектаклі, перформанси, колаборації. Зокрема комерція, але, на щастя, у цієї команди виходило інтегрувати це в щось більш авангардне.
А ти залишився учасником «Apache» чи вийшов, коли створив свій проект?
Ні, я залишився. Я думаю, що є команда і за формою свого існування вона може видозмінюватися, але певні зв'язки між людьми не йдуть.
Є такі хореографи, які безпосередньо на тебе вплинули?
В цілому, мені дуже подобається Олександр Екман (прим. редактора — шведський хореограф), тому що він досліджує рух з точки зору не людського тіла, а в цілому, тобто будь-який потенційно рухомий об'єкт — це танець. У нього абсолютно унікальні трансформації, коли декорації складно рухаються чи левітують. Також є Дімітріс Папаїоанну, грек, він має художню освіту, і його перформанси — картинні, він робить акцент на сценографії і це створює зовсім інше сприйняття руху. Ще мені подобається Хофер Шехтер, він ізраїльтянин, який базується в Британії. У нього пластика дуже цікава, енергетично наповнена.
Якщо говорити про сучасних українських хореографів, то це Настя Харченко, Галя Пєха, Марина Кущова, Ліза Рябініна, та Толик Сачівко. Це старше покоління. Вони функціонують, як повноцінні творчі одиниці. І всі вони працюють зараз з нами.
Розкажи детальніше про «PIZDEC», як ти його формував?
Я викладав сучасний танець в школі, але мені завжди хотілося чогось більшого. Мені хотілося ще якось прокачати своїх студентів і дати їм те, що вони на своєму етапі розвитку поки не можуть отримати. Так з'явилася ідея для першого спектаклю «Під ногами».
Ми зрозуміли, що нам потрібна назва: «PIZDEC» мене зацікавив тим, що це було на рівні відчуття, я загорівся ідеєю зробити це ім'я чимось, що не викликатиме ті емоції, які воно викликає. Мені хотілося б розгорнути діяльність «PIZDEC» таким чином, щоб коли ми чуємо це слово, воно, в першу чергу, асоціювалося саме з групою.
При такій суперечній назві відсіюється якась аудиторія, ви не думали про це?
Так. Але я думаю, що аудиторія, яка відсіюється — це не наша аудиторія. Я б сказав, що
Людина, яка потенційно здатна змінювати свою думку — ось це наша аудиторія.
Ми часто стикаємося з нерозумінням. Наприклад, у мене є однокласники, з якими ми до сих пір підтримуємо спілкування, їх батьки не хочуть приходити на спектакль, тому що це називається «PIZDEC». Вони кажуть, що «якби це називалося інакше, то ми б прийшли». Повертаючись до проблеми визначення, це виключно те, чим ми наділяємо це слово.
Розкажи про ваш перший виступ, як він пройшов?
Це був юнацький максималізм. Передісторія була така, що учасниця групи «PIZDEC» запросила мене на балет Іржі Кіліана (прим. редактора — відомий чеський хореограф-постановник) у виконанні трупи грузинського театру. Це відбувалося в Жовтневому Палаці 14-го лютого. Люди, які приходили туди, не дивилися на виставу, а приходили скоріше для того, щоб продовжити свій вечір. І це було абсолютно жахливо. Мене це шалено обурило і я задався питанням щодо цінності того, що ми робимо.
Відповідаючи на це питання народжувався концепт вистави. У неї ми використовували димову шашку: на тренуванні ми робили один тестовий запуск, але в самому спектаклі вони запускалися тричі. Через те, що ми використовували ці шашки в першій частині, багато хто не залишився на другу, яка несла в собі основне смислове навантаження.
Хто ваша команда, як усі ці люди зібралися разом?
Я люблю говорити, що учасниками «PIZDEC» є всі люди. І вони абсолютно різні: хтось із них мої студенти, друзі, танцівники, яких я запросив.
Серед них є програмісти, хіміки, бухгалтери та інші.
Це звучить як аматорський театр, але це і є життя. Хтось любить комерцію, хтось знаходиться в пошуку себе, хтось ще вчиться. Немає чіткого визначення. Все це називається сучасним танцем, і мета, яку кожен представник несе в собі — це розвиток сучасного танцю в Україні. Кожен робить це абсолютно по різному. Ми — один з варіантів розвитку подій.
Наприклад, над проектом «А завтра», що складається з двох частин, ми працюємо вже протягом року. Його реалізаторами, крім мене, є 4 хореографа і оператор-постановник Дмитро Чернявський, теж учасники Apache СREW.
Перша частина перформансу «А завтра» проходила у Малій Опері, чому вирішили змінити локацію, адже друга буде проходити в павільйоні?
Так, вибране місце продиктовано виключно концепцією. Ми не можемо поміститися на сцені, з тим, що нам потрібно зробити, тому ми беремо в оренду павільйон.
У цьому перформансі буде 2 сценічних простори, це означає, що в обох будуть знаходитися артисти, але фізично один з цих просторів буде не доступний глядачу. У дослідженні взаємозв'язку цих двох сцен і полягає концепція перформансу.
Взагалі розкажи про перформанс «А завтра», перша і друга частина — чим вони між собою пов'язані, чому така назва?
Минулого літа мене навідало дуже дивне відчуття, що скоро все зміниться, і воно мене переслідувало протягом дуже тривалого часу. Мені почало здаватися, на тлі подій в цілому, що почнеться війна, ось реальна війна, і для мене було важливим сказати про це.
Як я, не будучи учасником війни, можу оперувати цим поняттям? З’явилась ідея того, що буде 2 перформанси, і війна буде знаходиться між ними. Це дозволило нам говорити про війну, не торкаючись її, як такої.
Перша частина «А завтра» про те, що ти ніколи не можеш бути готовим до того, що станеться. Це з розряду подій, які не можеш передбачити. Ми показали першу частину і бахнув коронавірус. Я обожнюю про це розповідати, тому що я дуже вірю в функцію мистецтва, яке може передбачити.
Мистецство бачить набагато далі за людей.
Після першої частини почалася епідемія. Ми потрапили в точку і зрозуміли, що мова була не про війну. У другій частині йтиметься про новий світ, який будується на руїнах старого. Про відчуття, що все змінилося, але нічого не змінилося.
Думаю це буде не спойлер, розкажи про те, яку роль виконує оператор-постановник в перформансі?
Оператор-постановник виконує функцію провідника між двома сценічними просторами. Глядачеві буде доступний тільки один з них. Тобто фізично глядачі спостерігають одну сцену, а другу нам покаже наш оператор-постановник Дмитро Чернявський.
Я вже не можу дочекатися, щоб побачити це вживу. Дякую за розмову, та удачі під час виступу!
Так! Дякую.
ФОТО: АЛІНА РИЖКОВА, КАТЯ АНДРІЄНКО
ТЕКСТ: НІКІТА РИБАКОВ
