Майстерня режисера Саші Стеколенко з видом на Львівську площу — будинок для колекції артефактів з різних країн і його власних малюнків. Від паперу ручної роботи з Парижа до тотемних статуеток з Непалу, всі предмети тут, в просторій кімнаті в київському Будинку Художника, розповідають історії. Я поринаю в магнетичний світ Саші, який багато подорожує, знімає кіно, музичні відео і практично щозими проводить в Непалі.
Коли ти відкрив для себе Непал, як ця історія розпочалася у твоєму житті?
Це досить довга історія, я працював на телеканалі СТБ наприкінці 90-х. У мене був знайомий авантюрист, він організовував поїздки по Індії, Непалу, і знаходив людей, які йому ж ці поїздки і оплачували. Він прийшов до мене і сказав: «Давай ти поговориш зі своїм телеканалом, а раптом вони захочуть тебе відправити разом з буддистами у поїздку і оплатять мені квиток».
Я, взагалі ні на що не сподіваючись, прийшов в кабінет до генерального продюсера, розповів, що є ось така історія, можна привезти дуже гарний матеріал з Індії та Непалу. Він переглянувся з фінансовим директором і так нудно мене запитав: «А ти так сильно хочеш поїхати? Ну давай подивимося скільки у нас тут грошей в сейфі, скільки тобі потрібно». Через десять хвилин я вийшов з кабінету продюсера з розумінням, що я ось вперше лечу в Індію і Непал. Поїздка на місяць, яку мені оплатив телеканал.
Які в тебе релігійні погляди були на той час?
Ніякі. Я завжди цікавився східною філософією, східною культурою, але у мене ніколи не було ніяких особливих уподобань. Єдине, що можу сказати, мені чомусь в школі подобалося перемальовувати картинки з Буддою.
А ти пам'ятаєш свої перші відчуття, коли потрапив на схід?
Так, перше відчуття — це запах, запах Індії. Будь-яка людина, яка туди приїздить, відзначає цей запах. Це неймовірна суміш: пахощі, гар, смог, якісь квіти.
Перші відчуття з Непалу — пам'ятаю, що побачив гори. Оскільки це був не сезон і річки були змілілі, русло було всипане камінням, а поруч пишні зарості пальм, тобто така екзотика. Ще була дерев'яна фанерна будка, де стояла людина одягнена у військову шинель англійського зразка (так до сих пір ще носять в Індії). Я пам'ятаю, що в мене було таке відчуття, ніби потрапляєш в іншу, казкову реальність.
Як не дивно, я мало знаю Непал, в тому сенсі, що я не вивчаю його спеціально, але я цікавлюся певними місцями, традиціями та культурою. У мене з'являється все більше і більше відчуття дому, не від самого Непалу, а від конкретного місця — це Ступа Боднатх, центр тибетського ком'юніті.
Про Ступу можна дуже довго говорити, тому що це абсолютно унікальне явище в людській культурі. Ось ця Ступа є для мене провідним світлом, і я постійно там опиняюся, якби там її не було, я б, напевно, туди не їздив. Саме це місце мене притягує.
Як тобі досвід буддизму в Україні? Які твої відчуття від цієї культури?
Дуже часто люди змішують 2 поняття: є буддизм як філософія, а є як спосіб осмислення реальності, в кінцевому підсумку спосіб знайти щастя. Буддизм, власне, це і є шлях до щастя, але в нього є культурно-етнічний, традиційний аспект, який до суті буддизму не має відношення.
Сам буддизм не змінюється. Досвід буддизму як вчення у кожній країні один і той же, тому що саме вчення не змінюється, але кожна країна привносить свої власні культурні традиції.
БУДДИЗМ — ЦЕ І Є ШЛЯХ ДО ЩАСТЯ.
Хоча культурні традиції приваблюють саме тим, що вони сформувалися в певних умовах, практикувалися багато століть, і в них є певна сила. Наприклад, коли ми медитуємо, ми використовуємо Будда-форми, тобто зорові образи, які були сформовані не нашою культурою. Вони були сформовані тисячі років тому, в Стародавній Індії, Непалі, Тибеті.
Я розумію, що для людини, яка не знайома з цим, це може звучати екзотично, дуже часто я ловив себе на думці, що коли ти приходиш в буддійський центр і намагаєшся подивитися очима новачка, ти думаєш, що потрапив в дивну секту. Коли ти починаєш розбиратися, то розумієш, що це працює на абсолютно функціональному рівні.
ТУТ НЕМАЄ НІЧОГО ТАКОГО СВЯТОГО, ВАНІЛЬНОГО.
А що є?
Є прагматичні речі, які працюють. Ти хочеш отримати певний досвід, мудрість і залучити певну енергію у своє життя, ти працюєш з цими енергіями. Нічого такого за гранню. Хоча, після кожного буддійського курсу з нашим ламою в небі з'являються веселки та інші сприятливі знаки. Але це супутні спецефекти, це не є суттю.
А лама приїжджає на якийсь певний період часу?
Так, лама намагається приїжджати раз на рік. Його звуть Оле Нідал. Він датчанин, отримав всі посвячення від традиційних буддійських вчителів, зокрема він був учнем 16-го Кармапи. А Шістнадцятий Кармапа — це перший свідомо переродившийся «йогін Тибету» з 12 століття, здається. Це людина, яка весь час залишає координати свого майбутнього народження і по цьому народженню його знаходять. Тобто, він знає де він народиться в наступний раз.
Я ніяк не можу знайти буддійське ком'юніті тут в Україні. Не розумію, це мені просто не пощастило, або я поки що не знайшла людей, які могли б розділити зі мною цей шлях?
Це гарне питання. Я розповім тобі історію, яка була знаковою для мене. Тоді я тільки повернувся з Індіі-Непалу і гадки не мав ні про який будійський центр. Якось влітку я сидів і читав книгу на лавочці, повз проходила чудова дівчина: вона глянула, і побачила, що видання цієї книги наполовину було написано тибетською.
«А чого ви тут сидите, йдіть, там медитація зараз починається». А я такий: «Яка медитація?». Побіг за нею, а вона не обертаючись каже: «Ну ви ж в буддійський центр прийшли, зараз буде медитація». Тобто я якби випадково сів читати будійську книжку під дверима будійського центру. І з цього моменту я почав туди ходити.
Але до того, як я потрапив в київський буддійський центр, я їздив до Чернігова. Там у мене був друг, у якого в квартирі був буддійський центр: збиралися люди і старанно так медитували. Одного разу вночі, після того, як всі помедитували, виявилося, що на кухні є величезна кількість пива. Всі стали пити пиво та різатися в танчики. Я тоді приятелеві, у якого був цей центр, сказав:
ЧУВАК, НУ ЦЕ ЯКОСЬ ДИВНО: СПОЧАТКУ МЕДИТУВАТИ, А ПОТІМ ПИТИ ПИВО.
Він відповів: «А чому ти вважаєш, що люди, які так само шукають щастя, повинні бути такими ж, як ти? У всіх різні інтереси: комусь хочеться випити пива і пограти в танчики, не всім так пощастило бути таким "духовним" як тобі, але ми всі практикуємо тіж самі методи і прагнемо досягнути Просвітлення. Тобто, це "мораліте" не має ніякого відношення до духовного розвитку».
А у мене було таке бачення, що ми всі святі, медитуємо, думаємо тільки про хороше, не дай боже матюкнутися. Це самообман, тому що це вже ігри Его. А Его дуже вивертке: людина починає медитувати в першу чергу, щоб його перемогти, як їй здається. А Его думає: «Ось дивіться який я духовний, я медитую, я ще й буддист». Тобто добиваєшся протилежного результату. Це те, що я і в собі помічаю, і в оточуючих людях.
Наскільки ти балансуєш між буддизмом та реальністю? Тому що мені, наприклад, було дуже складно існувати в шоу-бізнесі коли я практикувала. Як ти знаходиш свій шлях в цьому?
Дуже важливо сказати, що ми всі живемо життям традиційного мирянина: спілкуємося з друзями, вступаємо у стосунки, зазнаємо труднощів з грошима. Я не бачу приводу говорити, що існує конфлікт. Ти практикуєш це в реальному житті, в цьому і цінність.
Не хитрий фокус відсторонитися від світу, виїхати в печеру, але не всякий на це здатний, тому що розум звик до метушні, у печері може бути дуже болісно.
Часто у людей, які йдуть в ретрит, починає спливати стільки негативних вражень, що їх досить складно витримати, якщо у розумі немає стабільності і він не має достатьного досвіду медитаціі.
Перебуваючи в світі, балансувати простіше, тому що ти одночасно займаєшся величезною кількістю звичайних справ, але в той же час бачиш в цих справах спосіб практикувати. Все, що б ти не робив, ти можеш перетворити в практику: відносини з іншою людиною, кар'єрні відносини, навіть миття посуду можна перетворити в практику, концентруючи свій розум на тарілці, губці і на тому як тече вода.
Так, конфлікт може виникнути, коли у твоєму житті сталася подія, яка дала відчути смак чогось іншого. Наприклад, ти потрапила до Японії: в якомусь храмі, умовно, раптом відчула, що існує інший вимір життя, і тепер твоя задача — залагодити конфлікт, привнести цей новий вимір у свій звичайний світ. Те, що наш Лама каже: не «або, або», а «те і інше».
У ЦЬОМУ ПОЛЯГАЄ СВОБОДА, КОЛИ ТИ НЕ ВИБИРАЄШ АБО ЦЕ, АБО ТЕ, А КОЛИ ТИ ГОВОРИШ І ТЕ, І ІНШЕ.
Розкажи про BURO: як народилася ідея, і що зараз у вас відбувається?
BURO (прим. редактора — продакшн, що заснували Олександр та його брат Ігор Стеколенко) завжди було підпільною організацією, приймаючи різні форми. Почалося з того, що ми з Ігорем знімали багато музичних відео, в якийсь момент ми подумали чому б нам самим не зайнятися продакшном.
У нас немає потокових робіт, ми не ставимо роботу на конвеєр— вибірково робимо проєкти, які нам подобаються. Музичні відео, фешн фільми, зараз готуємо повнометражний фільм. Це все ми робимо в рамках Buro. Ще інколи ми робимо арт-проєкти: наприклад я, як частина Buro, допомагав Арсену Савадову з його прекрасним проєктом «Голоси любові», який він до карантину встиг показати в М17, або також працювали над балетом «The Great Gatsby», це років 5 тому.
Якісь речі до нас приходять, ми з радістю з ними працюємо, але у нас немає завдання вливатися в рекламний або шоу-бізнесовий ринок України, щоб там добувати своє місце під сонцем.
Як зародилась твоя любов до мистецтва?
Складно відстежити момент, коли це з'явилося, в якийсь момент свого життя я відчув, що мені подобається брати в руки олівець і щось там креслити. Я в інституті, на лекціях, завжди намагався щось малювати, розмальовувати зошити.
А де ти вчився?
Я навчався в Педагогічному інституті в Миколаєві, на історичному факультеті. Потім один мій хороший друг дизайнер сказав: «а ти просто бери папірець, малюй, ні про що не думай. Не сподобалось — бери наступний папірець». Я його послухав і почав малювати, потім це все більше мені запало в душу. Десь років 3-4 тому я спробував живопис, попросився в гурток Каті Бучацької, і став відкривати для себе якісь речі, пов'язані з олійним живописом, колоритом, з композицією. Люди діляться на людину-пляму і людину-лінію, я більше людина-лінія.
Це твоя така рефлексія?
Я свідомо намагаюся не аналізувати, що роблю, мені подобається це робити інтуїтивно, іноді рука сама мені підкаже. Нещодавно я спробував нейрографіку — це спосіб працювати зі своїми внутрішними обмеженнями за допомогою малюнка. Тобто ти позначаєш проблемне місце у своєму житті, і потім намагаєшся його гармонізувати за допомогою лінії, малюючи певні речі. Ось таке інтуїтивне мистецтво: ти можеш приносити гармонію у своє життя просто за допомогою ліній.
МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, ЩО ПРИХОДИТЬ ЧАС ІНТУЇЦІЇ — НЕ ЧАС РАЦІОНАЛІЗМУ, А ЧОГОСЬ ІРРАЦІОНАЛЬНОГО.
Мій друг, який живе в Лондоні, розповів мені дуже хорошу штуку, що в лютому 20-го року почався новий китайський цикл, який буде тривати 12 років, цей цикл якраз характеризується великим викидом енергії і здатністю до найнепередбачуваніших колаборацій. Тобто це цикл, коли безліч проектів, які здавалось неможливі, раптом стають реальними.
Я такий покивав, а потім він мені сказав, що минулого разу такий цикл був в 60-тих роках, і я подумав: вау. Можна згадати, що було в 60-ті роки. Ось цей ірраціоналізм, інтуїтивний підхід до того, що потрібно робити, буде переважати, і він буде приносити найцікавіші плоди.
Мені цікаво, у тебе завжди така чиста свідомість або бувають моменти, коли в тебе тягар на душі? Як ти виходиш з цього стану?
Я завжди в таких випадках нагадую собі про Дхарму, про те, що я практикую певне вчення. Практика самого вчення сама по собі знімає велику кількість проблемних питань.
Вони рідше починають виникати.
Так. Як каже мій Лама:
«ВСЕ ПОГАНЕ, ЩО МИ ВІДЧУВАЄМО В НАШИХ КРАЇНАХ та МІСТАХ — ЦЕ, переважно, СТРАЖДАННЯ ПРЕМІУМ-КЛАСУ».
Тому що це не йде ні в яке порівняння зі справжнім людським стражданням, яке можливо в цьому світі.
А які це саме страждання преміум-класу?
Дозволю собі бути таким нудним і покажу тобі страждання преміум-класу. В буддизмі є всього три способи страждати: перше — це страждання в його самому безпосередньому вигляді, тобто це біль, який людина відчуває тут і зараз, і ніяким чином не може від нього позбутися. Безліч людей відчуває це страждання в сучасному світі, навіть люди, які страждають від горезвісного коронавірусу, це страждання в цю секунду, зараз.
Другий вид страждання — це страждання змін. Було добре — стало погано. Наприклад, у чоловіка була дружина, все було добре, але тут він дізнався, що вона йому зраджує.
Третє страждання — це найтонше страждання, всепронизуюче. Це стан загальної незадоволеності. У нашому світі все обумовлено, все залежить від умов. Чому ми практикуємо буддизм, тому що ми в кінцевому підсумку розуміємо, що всі речі, що складаються з умов, несуть в собі потенціал цього страждання, і ми хочемо позбутися страждань, вийти за межу умов.
А що там за межами?
Абсолютна свобода. Коли людина виходить за межі особистісного, вона перестає бути мішенню для обставин. Їй нічого вже не страшно, вона бачить ілюзорність страждання.
Тобі ніколи не хотілося переїхати за місто? Ось міська енергія Києва, як тобі з нею, комфортно?
Я ніколи не хотів прям переїхати. Мені сумно, що Київ стає все менш придатним для комфортного життя. Київ перестає бути джерелом натхнення, джерелом поезії.
А він був?
Він був. Безумовно. Кілька років тому з архітектором Льошою Биковим ми готували один документальний фільм, якому не судилося статися, про київський неомодернізм: Флоріан Юр'єв, Мельниченко, Більский, Буділовський, Мілецький...про всіх архітекторів цього покоління. Я читав також літературу з містобудування, і звичайно читав про Ле Корбюзьє, яким всі захоплювалися.
І ось Ле Корбюзьє говорив, ще на початку 20-го століття, що місто має бути зоною натхнення, місто має дарувати людині поезію. Київ став дуже локалізованим, виникають оазиси поезії на тлі якогось загального занепаду, і це мене дуже турбує. Люди абсолютно безвідповідально ставляться до цього міста.
У мене теж є таке відчуття. Ми в цій реальності повинні існувати або ми можемо щось робити з цим, як думаєш?
Ми робимо, тому що люди створюють культурні кластери, якісь прекрасні заходи, знайомлять людей і показують один одному потенціал. Зрештою люди надихають один одного. Ось це найголовніше. Цього в Києві стало більше. Цей контраст між абсолютно безвідповідальними персонажами, які перетворюють місто в Сан-Пауло, і людьми, які хочуть, щоб тут було комфортно розвиватися, жити повним життям, гуляти з дітьми, проводити час з друзями — ось це поезія.
ТЕКСТ: АЛЬОНА АЙГЕНМАНН
Фото: КАТЕРИНА ОЛІЙНИК
